244424Т.-2 Ринкове господарство 1. Форми суспільного господарства. 2. Загальноекономічні умови формування та розвитку ринкового господарства. Типи ринків 3. Товар та його властивості. 4. Закон вартості – основний закон ринкового господарства 1. Форми суспільного господарства. Товарне виробництво: умови виникнення та характерні риси Виробництво матеріальних благ є основою життя будь-якого суспільства. Суспільство знає два основних типи організації економіки: натуральне господарство і товарне господарство. Їм відповідають дві основні форми господарювання: натуральна і товарна. Історично первинною формою виробництва було натуральне господарство, в якому продукти праці спрямовувалися на задоволення власних потреб виробників. Економічною основою натурального господарства служить сільське господарство (перш за все землеволодіння). Натуральне виробництво існувало у первісному суспільстві, на ньому також ґрунтувалися патріархальне селянське господарство та феодальне помістя. У всіх цих випадках члени общини або селянські сім'ї споживали в основному тільки ті продукти, які виробляли самі. Усі зв'язки натурального господарства обумовлені лише особливостями процесу праці та виконання тих чи інших операцій у межах окремих господарських одиниць. При цьому робоча сила позбавлена мобільності, вона виробничо та територіально закріплена. У натуральному господарстві виробничі відносини виявляються в нематеріалізованому вигляді, як прямі відносини між учасниками створення благ. Матеріальні блага переважно не передавалися на сторону і не купувалися, тобто вони не обмінювалися. Суспільство, в якому панувало натуральне господарство, складалося із великої кількості роздрібнених, розрізнених та однорідних господарських одиниць: патріархальних селянських сімей, примітивних сільських общин, феодальних помість. Кожна така одиниця виробляла всі види робіт, починаючи від добування різних видів сировини і закінчуючи підготовкою їх до споживання. Хоча при натуральному господарстві існувала рівність окремих індивідів, проте таке господарство було основою бідності, а не багатства. Це пов'язано з наступними характерними рисами натурального господарства: нерозвиненістю суспільного поділу праці, відсутністю спеціалізації, замкненістю організаційно-економічних зв'язків, обмеженістю виробництва та капіталу, роз'єднаністю, відірваністю господарюючих суб'єктів один від одного, примітивною технікою та технологією виробництва, малопродуктивною ручною працею. Таке виробництво було малоефективним, а рівень життя його працівників - низьким. Тому і прогрес у розвитку продуктивних сил та суспільства був дуже повільним. Таким чином, натуральне виробництво - це така форма господарювання, за якої продукти праці призначаються для задоволення власних потреб безпосередніх виробників життєвих благ, тобто для внутрігосподарського споживання. З удосконаленням знарядь виробництва окремі матеріальні блага починають виробляти з надлишком та обмінюють на блага, яких не вистачає. Тобто поступово окремі первісні общини, селянські господарства починають виробляти матеріальні цінності для обміну. Внаслідок цього у суспільному виробництві відбуваються суттєві зміни. Працівнику вже немає необхідності створювати всі матеріальні блага, які йому потрібні, оскільки він може обміняти продукти своєї праці на ті, яких у нього немає. Натуральне господарство перестало бути пануючим типом суспільного виробництва, відбувається перехід до загального товарного господарства. Виникає новий тип виробництва - товарне. Товарне виробництво - це така форма організації суспільного господарства, за якої продукти виробляються економічно відособленими виробниками, котрі спеціалізуються на виготовленні певного продукту, що потребує обміну у вигляді купівлі-продажу на ринку. При цьому продукти праці, якими вони обмінюються, стають товарами. Товарне виробництво складалося протягом тривалого часу та існує вже біля 7 тис. років. Його початок припадає на період розпаду первісного ладу та появи рабства. Виникнувши між общинами, обмін товарів проник і всередину їх. Дальший розвиток товарного виробництва відбувався у межах рабовласницького та феодального суспільства, в яких товарне виробництво співіснувало з натуральним. Пізніше товарне виробництво як ефективніша форма господарювання починає переважати натуральне і, нарешті, стає домінуючим у капіталістичному суспільстві. Тут товарні відносини поширюються на всі фактори виробництва - засоби виробництва та робочу силу. Однак це не означало повного зникнення натурального господарства. Воно ще й сьогодні зберігається у слаборозвинутих країнах. У середині ХХ ст. в їх натуральному і напівнатуральному виробництві було зайнято 50-60 відсотків населення. Деякі його прояви мають місце і в умовах розвинутої економіки (наприклад, натуральне підсобне господарство). В несприятливих для суспільства умовах (криза, війна) може з'явитися тенденція до натуралізації виробництва. Загальною умовою виникнення, розвитку і функціонування товарного виробництва є суспільний поділ праці та спеціалізація, які призводять до спеціалізації виробників на виготовленні окремих видів продукції або на певній виробничій діяльності. В історії виділяють три, так звані, великі поділи праці: 1) відділення землеробства і скотарства; 2) виділення ремесел; 3) виділення торгівлі, як спеціальної форми діяльності. В подальшому поділ праці розвивався в напрямку виділення окремих операцій (поопераційний) та появи часткового робітника. Зворотньою стороною цього процесу є кооперація праці. Безпосередньою причиною виникнення товарного виробництва є економічна відокремленість товаровиробників. Тобто, це таке становище, за якого товаровиробники самостійно вирішують питання господарської діяльності: що виробляти, якими засобами, які ресурси використовувати тощо. Вона передбачає самостійне розпорядження виробленою продукцією, володіння нею, її відчуження і використання відповідно до власних інтересів. До визначальних рис товарного господарства слід віднести: суспільний поділ праці, економічна відособленість виробників, еквівалентність відносин, ринковий зв'язок між виробниками і споживачами, визнання суспільного характеру праці через ринок, здійснення економічних процесів у товарно-грошових формах шляхом купівлі-продажу, виробництво для обміну і в розрахунку на вигоду, наявність конкуренції, вільне ціноутворення. Специфіка товарного виробництва насамперед пов'язана з існуванням різних його типів. По-перше, товарне виробництво поділяється на просте і підприємницьке. Просте виробництво засноване на особистій праці власника засобів виробництва, дрібне за своїми розмірами, йому властиві пряме поєднання виробника із засобами виробництва, відсутність купівлі-продажу робочої сили як товару. У формі товару тут виступають лише речові фактори виробництва та готовий продукт. Просте й підприємницьке товарне виробництво має як спільні риси, так і суттєві відмінності. Спільним є те, що вони існують за умови панування приватної власності на засоби виробництва, ринкової форми зв'язку між виробниками і споживачами, конкуренції між товаровиробниками тощо. Відмінності полягають у тому, що при простому товарному виробництві виробник і власник засобів виробництва і продуктів праці - це одна особа, тоді як при підприємницькому виробництві виробник відокремлений від засобів виробництва і продуктів праці. В умовах простого товарного виробництва процес виробництва здійснюється на основі індивідуальної праці. Він спрямований на задоволення особистих потреб виробника та членів його сім'ї. Підприємницьке виробництво передбачає спільну працю найманих робітників заради прибутку власника господарства. Просте товарне виробництво, як правило, ґрунтується на ручній праці та нескладній техніці, а підприємницьке - на великій машинній індустрії, автоматизованих системах тощо. Виділяються ще два типи товарного виробництва: перший - із стабільною (охоплює період до другої половини ХХ ст.), другий - з безперервно поновлюваною номенклатурою товарів (розпочався у другій половині ХХ ст.). 1. Форми суспільного господарства. 1. Натуральне виробництво — виробництво, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробництва, для споживання всередині господарства, що їх виробило. У первіснообщинному ладі впродовж майже трьох мільйонів років єдиною формою суспільного виробництва було натуральне. В процесі розпаду цього ладу виникає товарне виробництво, але натуральна форма залишається панівною ще впродовж майже шести тисячоліть, поєднуючись з товарною формою. Загалом в усіх докапіталістичних формаціях господарство переважно було натуральним (господарство первісних общин і патріархальних сімей, латифундії у рабовласницьких державах і середньовічні феодальні маєтки). У цих господарствах існував замкнений кругообіг (рух) продукту, який переважно не виходив за його межі. Кожна господарська одиниця була повністю відокремлена від інших як у виробництві, так і в споживанні. Рівень споживання господарюючих суб'єктів (власників) залежав тільки від рівня власного виробництва. Суспільний поділ праці в натуральному господарстві був розвинутий ще слабко. Проте всередині цього господарства праця уже могла бути поділена між окремими людьми та групами людей. Наприклад, всередині латифундій мав місце поділ праці між рабами, що виконували різні види робіт. Але поділу праці між господарськими одиницями не існувало. Ці одиниці характеризувалися переважно однаковим набором видів праці. Рабовласницькі латифундії чи феодальні маєтки різнилися не так строкатістю застосовуваних видів праці, як кількістю зайнятої в них робочої сили, експлуатованих рабів і кріпаків. Щодо вільних селян, то структура їх господарств була практично однакова. Селяни не лише вирощували хліб, а й виготовляли знаряддя праці, одяг, взуття тощо. Звичайно, і за натурального господарства деякі продукти праці (сіль, залізо, прянощі тощо) обмінювалися на ринку як товари. Але такий обмін відігравав другорядну роль. Натуральна форма виробництва відповідала тому рівню розвитку продуктивних сил і типу виробничих відносин, які зумовлюють украй обмежену мету виробництва та підпорядковують його задоволенню потреб, незначних за обсягом і одноманітних, примітивних за характером. Натуральне виробництво було малоефективним, консервативним, а пануючі в ньому відносини економічної власності забезпечували дуже повільний розвиток продуктивних сил. Виробничі відносини в натуральному господарстві не уречевлювалися, тому існували як відносини між самими людьми, а не набували форми відносин між продуктами їх праці. Експлуатація в антагоністичних формаціях, де панувало натуральне виробництво, відбувалася у зримих, найбільш грубих і брутальних формах. Вона базувалася на позаекономічному примусі, на відносинах особистої залежності; залежність мала персональний характер. 2. Причини виникнення та сутність товарного виробництва. Матеріальною основою виникнення товарних відносин, їх речовим змістом є суспільний поділ праці, що означає спеціалізацію виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній виробничій діяльності. Суспільний поділ праці відбувається під дією закону економії часу і зумовлює підвищення продуктивності праці, збільшення виробництва продуктів. На основі суспільного поділу праці виникають виробничі відносини між людьми не лише у сфері безпосереднього виробництва, а й у сфері обміну продуктами праці. Суспільний поділ праці й обмін продуктами — два взаємозумовлені процеси. Але сам суспільний поділ праці не народжує товарних відносин. У докапіталістичних формаціях відбулися три великі суспільні поділи праці. Так, виділення пастуших племен з маси первісних поклало початок такому першому поділу праці. Це зробило можливим регулярний обмін між общинами. У процесі становлення рабовласницького суспільства відбувся другий великий поділ праці — ремесло відокремилося від землеробства, що означало виникнення товарного виробництва, тобто виробництва, спеціально розрахованого для обміну. Розвиток обміну зумовив виникнення металевих грошей, виділення класу купців, появу торговельного капіталу. Це був третій великий поділ праці, що визначив надалі розвиток товарного виробництва. У XX ст. у розвинутих країнах світу відбувся четвертий великий поділ праці — відокремлення нематеріального виробництва (науки, освіти, охорони здоров'я тощо) від матеріального, внаслідок чого посилилася тенденція до розширення товарного виробництва. Таке відокремлення відбувається нині у країнах, де частка зайнятих у сфері нематеріального виробництва перевищує 30%. У 2000 р. Україна цієї межі ще не досягла. Із середини 70-х років, тобто з початком інформаційної революції, почався п'ятий крупний поділ праці — відокремлення інформаційної діяльності та інформаційної сфери від інших сфер. З погляду суспільної форми виникнення товарних відносин зумовлене соціально-економічною відокремленістю виробників, яка означає власність окремих товаровиробників на засоби виробництва та результати праці; здатність самостійно вирішувати питання господарської діяльності, а з часу розпаду первісного ладу є формою приватної власності на засоби виробництва. Внаслідок цього обмін діяльністю і продуктами праці перетворився на товарний обмін. Оскільки приватна власність існує у двох діаметрально протилежних за економічним змістом формах (дрібнотоварна, що базується на власній праці, та капіталістична, заснована на експлуатації найманої праці), то й відокремлення має різний характер. Постає питання .про причини відокремленості товаровиробників. З погляду речового змісту така відокремленість спричинена насамперед неоднорідністю праці. Види праці різняться своєю складністю, неоднаковим функціональним змістом праці — співвідношенням творчого та шаблонного компонентів, розумової та фізичної праці. Існують різні умови праці, залежно від яких виділяють працю легку й важку, працю у шкідливих умовах та ін. Неоднакові фізичні й духовні здібності людей до праці, неоднакові їх навички до щоденної наполегливої праці. Тому результативність, ефективність праці різних людей різна. З погляду суспільної форми відокремленість виробників зумовлена їх прагненням привласнити результати своєї праці (в умовах простого товарного виробництва) і чужої праці (в експлуататорських формаціях, насамперед за капіталізму). В сучасних умовах формами вияву економічної відокремленості товаровиробників є: 1) приватна власність на засоби виробництва (що базується на власній і чужій праці); 2) самостійне встановлення обсягів виробництва, цін, розподілу отриманих прибутків тощо; 3) незалежність в управлінні виробництвом і збутом продукції; 4) самостійність у виборі постачальників сировини, електроенергії, комплектуючих виробів, відповідальність за виконання контрактів, договорів; 5) самофінансування, економічний ризик, самоокупність тощо. Суспільний поділ праці виявляється у трьох основних формах. «Якщо мати на увазі лише саму працю, то поділ суспільного виробництва на його великі роди, як-от землеробство, промисловість та ін., можна, — писав К. Маркс, — назвати загальним поділом праці, розпад цих родів виробництва на види й підвиди — частковим поділом праці, а поділ праці всередині майстерні — одиничним... поділом праці». Така класифікація, з одного боку, відображає історичну послідовність виникнення різних форм поділу праці, а з іншого — ступінь його розвитку в межах окремих національних держав. Аналогічні три основні форми суспільного поділу праці існують у межах світового господарства, за функціонування міжнародного поділу праці. Четвертий великий суспільний поділ праці належить до загальної форми. Безпосередньо матеріальною" основою виникнення та розвитку товарного виробництва є загальний та частковий поділи праці. Ці форми створили великі матеріально відокремлені одна від одної сфери виробництва, злиття яких у сукупний суспільний відтворювальний організм за соціально-економічного відокремлення виробників здійснюється внаслідок обміну продуктів праці як товарів. Товарне виробництво —така організація суспільного господарства, коли окремі продукти виготовляють відокремлені виробники, і для задоволення суспільних потреб необхідні купівля-продаж цих продуктів, що стають товарами, на ринку. Звідси випливає, що основними рисами товарного виробництва є: 1) суспільний поділ праці; 2) приватна власність на засоби виробництва; 3) повна соціально-економічна відокремленість виробників; 4) економічні зв'язки між відокремленими товаровиробниками через обмін; 5) стихійний та анархічний характер розвитку. Розрізняють просте і капіталістичне товарне виробництво. Просте товарне виробництво характеризується поєднанням безпосередніх виробників із засобами виробництва, капіталістичне — їх антагонізмом. Просте товарне виробництво базується на власній праці, капіталістичне — на експлуатації чужої праці. Продукт праці в простому товарному виробництві належить товаровиробникові, у капіталістичному — власникові засобів виробництва, тобто капіталісту. Водночас товаровиробником майже три тисячі років тому, як зазначається в Біблії, був не кожний дорослий виробник споживчих вартостей, а лише глава сімейного клану. Просте товарне виробництво є дрібним, розпорошеним, у ньому не існує одиничного поділу праці, а кінцева мета — задоволення особистих потреб товаровиробника. Капіталістичне товарне виробництво передбачає спільну працю багатьох найманих працівників, розвинутий одиничний поділ праці. Його мета — отримання прибутку капіталістом. Просте товар- не виробництво має обмежений характер (одна частина вироблених у суспільстві продуктів використовується безпосередньо на особисте споживання, друга — на ринок), а капіталістичне — загальний. В умовах командно-адміністративної системи колишнього СРСР мало місце штучне звуження сфери товарно-грошових відносин, значне ігнорування вимог дії економічних законів товарної форми організації виробництва, що послужило однією з причин неефективності й витратного характеру економіки. Товарне виробництво — історична категорія. Це означає, що воно існувало не завжди і з часом зникне, а на зміну йому прийде досконаліша форма суспільного виробництва — безпосередньо суспільне виробництво, яке зародилось у розвинутих країнах світу на початку XX ст. і посилюється в процесі підриву товарного виробництва. 2. Загальноекономічні умови формування та розвитку ринкового господарства. Типи ринків 2. 1. Ринкове господарство як невід'ємний компонент товарного виробництва Ринок - досягнення всього людства на всіх етапах його розвитку до найвищих форм суспільного прогресу. Ринкове господарство є середовищем, "атмосферою", в рамках і з допомогою яких відтворюються і панують відносини і зв'язки товарного виробництва. Аналіз відносин, що характеризуються категорією "ринкове господарство", слід здійснювати щонайменше в трьох аспектах: 1. історико-цивілізаційному, 2. об'єктно-суб'єктному 3. за фазами суспільного виробництва. Існує розмежування поняття "ринкове господарство" також за політико-адміністративними ознаками, що мають похідний характер. У сучасній науковій літературі, в політичних і законодавчих документах поняття "ринкове господарство" нерідко ототожнюють з такими поняттями, як "ринок", "ринкова економіка", "ринкова організація виробництва". Ці поняття в цілому можна використовувати як тотожні для економічних систем, господарська діяльність яких грунтується на конкуренції. В економічній системі ринкове господарство, з одного боку, є сферою обміну, сукупністю купівлі-продажу, які відбивають збалансування попиту і пропозиції, рівновагу вигоди для господарських суб'єктів; з другого - воно генерує безперервність процесу відтворення, його цілісність. Виходячи з останнього, ринок є складовою частиною, компонентом ринкового господарства. Ринкова економіка - це сфера прояву і відтворення відносин товарного виробництва. Ринок є механізмом, за допомогою якого товарно-грошові відносини перманентне виявляються у господарському житті, формуючи конкурентне середовище, ринок є ефективним організатором товарного виробництва. Ринок як спосіб організації товарного виробництва можна подати за схемою, наведеною на рис. 9. Ринкова економіка передбачає чіткі відповіді на такі запитання: Що і в якому обсязі виробляти? Як виробляти товар (технологія, ресурси)? Які будуть витрати виробництва? Для кого призначена вироблювана продукція? Який життєвий цикл виробленого товару? Суть кожного ринкового господарства - додатковий продукт як конкретне вираження підтвердження суспільне корисної праці. Загальнолюдська практика господарювання виробила два фактори, що спонукають всіх учасників виробництва працювати сумлінно й високоефективно. Це, з одного боку, реальна можливість значного економічного зиску, відчутного виграшу на основі підприємливих управлінських задумів та гнучких багатоваріантних маневрів, а з другого - цілком реальна можливість провалу, тобто неминучої економічної відповідальності за рішення, що приймаються. Ринкова економіка - це сфера прояву та відтворення відносин товарного виробництва. Оскільки ринкове господарство повністю зумовлюється наявністю та функціонуванням товарного виробнцтва, як, і навпаки, останнє наповнюється ринковими відносинами, то можна вважати, що ринкова економіка є не що інше, як товарне виробництво. 2.2 Типи ринків Чиста конкуренція Ринок чистої конкуренції складається з безлічі продавців і покупців якого-небудь схожого товарного продукту, наприклад міді, цінних паперів. Жоден окремий чи покупець чи продавець не робить великого впливу на рівень поточних нічних цін товару. Продавець не в змозі запросити ціну вище ринкової, оскільки покупці можуть вільно придбати необхідну їм кількість товару по цій ринковій ціні. Не будуть продавці запитувати і ціну нижче ринкової, оскільки можуть продати усе, що потрібно, за існуючою ринковою ціною. Продавці на цих ринках не витрачають багато часу на розробку стратегії маркетингу, тому що доти, поки ринок залишається ринком чистої конкуренції, роль маркетингових досліджень, діяльна по розробці товару, політики цін, реклами, стимулювання збуту й інших заходів мінімальна. Монополістична конкуренція Ринок монополістичної конкуренції складається з безлічі покупців і продавців, що робить угоди не по єдиній ринковій ціні, а в широкому діапазоні цін. Наявність діапазону цін володіє здатністю продавців запропонувати покупцям різні варіанти товарів. Реальні вироби можуть відрізнятися друг від друга якістю, властивостями, зовнішнім оформленням. Розходження можуть полягати й у супутніх товарам послугах. Покупці бачать різницю в пропозиціях і готові платити за товари по-різному. Щоб виділитися чимось, крім ціни, продавці прагнуть розробити різні пропозиції для різних споживчих сегментів і широко користаються практикою присвоєння товарам марочних назв, рекламою і методами особистого продажу. У зв'язку з наявністю великого числа конкурентів стратегії їхнього маркетингу роблять на кожну окрему фірму менше впливу, чим в умовах олігополістичного ринку. Олігополістична конкуренція Олігополістичний ринок складається з невеликого числа продавців, дуже чуттєвих до політики ціноутворення і маркетингових стратегій один одного. Товари можуть бути схожими (сталь, алюміній), а можуть бути і несхожими (автомобілі, комп'ютери). Невелика кількість продавців вважає, що новим претендентам важко проникнути на цей ринок. Кожен продавець чуйно реагує на стратегію і дії конкурентів. Якщо якась сталеливарна компанія знизить свої ціни на 10%, покупці швидко переключаться на цього постачальника. Іншим виробникам стали доведеться реагувати або теж зниженням цін, або пропозицією більшого чи числа обсягу послуг. Олігополіст ніколи не випробує впевненості, що може домогтися якогось довгострокового результату за рахунок зниження цін. З іншого боку, якщо олігополіст підвищить ціни, конкуренти можуть не піти його прикладу. І тоді йому доведеться або повертатися до колишніх цін, або ризикувати втратою клієнтури на користь конкурентів. Чиста монополія При чистій монополії на ринку всього один продавець. Це може бути державна організація (наприклад, Поштове відомство США), приватна регульована монополія (наприклад, «Кон-Эдісон») чи приватна нерегульована монополія (наприклад, «Дюпон» у період виходу на ринок з нейлоном). У кожнім окремому випадку ціноутворення складається по-різному. Державна монополія може за допомогою політики цін переслідувати досягнення самих різних цілей. Вона може установити ціну нижче собівартості, якщо товар має важливе значення для покупців, що не в змозі здобувати його за повну вартість. Ціна може бути призначена з розрахунком на покриття чи витрат одержання доходів. А може бути і так, що ціна призначається дуже високої для всілякого скорочення споживання. У випадку регульованої монополії держава дозволяє компанії всьановлювати розцінки, що забезпечують одержання «справедливої норми прибутку», що дасть організації можливість підтримувати виробництво, а при необхідності і розширювати його. І навпаки, у випадку нерегульованої монополії фірма сама вільна встановлювати будь-яку ціну, що тільки витримає ринок. Фірми не завжди запитують максимально можливу ціну. Отут і острах уведення державного регулювання, і небажання залучати конкурентів, і прагнення швидше проникнути - завдяки невисоким цінам - на всю глибину ринку. Ринок чистої вільної конкуренції характеризується трьома умовами: ♦ наявністю великої кількості продавців та покупців, ні один з яких не впливає на рівень поточних ринкових цін; ♦ наявністю однорідних та взаємозамінних конкуруючих товарів; ♦ відсутністю цінових обмежень. В умовах вільної конкуренції продавець, з одного боку, не в змозі запросити ціну вище ринкової, тому що покупці можуть вільно придбати будь-яку необхідну їм кількість товару за цією ринковою ціною, а з іншого боку — не може встановити ціну нижче ринкової, оскільки може продати все, що потрібно, за існуючою ринковою ціною. Тому при розширенні обсягів виробництва фірма, як правило, ціну не змінює. Як приклад ринку вільної конкуренції можна назвати міжнародні ринки пшениці, лісу, цінних паперів, руд кольорових металів. Ринок монополістичної конкуренції складається з безлічі покупців та продавців, які здійснюють угоди не за єдиною ринковою ціною, а в широкому діапазоні, наявність якого пояснюється можливістю продавців пропонувати покупцям різні товари, які відрізняються один від одного не тільки фізичними характеристиками, якістю, оформленням, але й споживацькими перевагами. Покупці, відчуваючи різницю у пропозиціях товару, готові й платити за них по-різному. Крім того, щоб виділитися чимось, окрім ціни, продавці намагаються розробити різні пропозиції для різних споживацьких сегментів, користуються практикою присвоєння товарам марочних назв, рекламою та методами особистих продаж. В обстановці монополістичної конкуренції виробники формують ціну на вироблену ними продукцію, враховуючи структуру попиту, ціни конкурентів, витрати виробництва. Олігополістичний ринок складається з невеликої кількості продавців, товари яких можуть бути як однорідними та взаємозамінними, так і відмінними один від одного. В умовах олігополістичної конкуренції застосовуються в основному дві стратегії ціноутворення. Одна з них — "слідування за лідером”. Необхідно зазначити, що абсолютне лідерство може бути досягнуто лише тоді, коли фірма має безперечні переваги над конкурентами за одним із двох параметрів: або за обсягом випуску, або за рівнем витрат. Ще одна цінова стратегія, яка широко використовується в олігополії, — координація дій при встановленні ціни, коли фірма калькулює витрати виробництва за уніфікованими статтями, а потім додає певну норму прибутку. При цьому ціни всіх фірм (компаній) під впливом ринкових факторів змінюються в одному напрямку та в однаковому співвідношенні. Ринок чистої монополії — це ринок, де господарює один продавець. На даному ринку продавець-монополіст володіє порівняно великою свободою при встановленні цін, проте оптимальний рівень ціни визначається, виходячи з попиту на свою продукцію. Тому цінові стратегії будуються за принципом цінової дискримінації, тобто проведення цінової політики, спрямованої на обмеження доступу на ринок іншим продавцям або покупцям. Дискримінаційні ціни існують у таких формах: ♦ диференціація за групами покупців; ♦ диференціація за варіантом товару або послуги; ♦ диференціація за територією; ♦ диференціація за часом; ♦ стратегія множинних цін; ♦ стратегія сегментації ринку та її окрема політика — демпінг. Енциклопедичний словник бізнесмена дає таке визначення демпінгу: демпінг — бросовий експорт, вивіз товарів із однієї країни в іншу за цінами більш низькими, ніж усередині країни або на світовому ринку. В реальній же економічній ситуації дуже важко спостерігати будь-який із указаних типів ринку в його чистому вигляді. 3. Товар і його фактори Споживча вартість. Розглядаючи сутність товару, необхідно чітко відокремити одну його сторону від іншої, проаналізувати і зрозуміти кожну з них. При цьому аналіз товару слід починати з його речового змісту, зі споживчої вартості. З цього погляду товар є насамперед предметом, річчю, яка завдяки своїм властивостям задовольняє певні людські потреби. Споживча вартість прямо залежить від природних властивостей речей (наприклад, м'ясо містить білки та інші корисні речовини), які люди виявляють у ході історичного розвитку. Оскільки вона має різні властивості (наприклад, бути предметом споживання або засобом виробництва), то споживчу вартість логічно називати фактором товару. Споживча вартість може бути не тільки певним предметом (одягом, їжею тощо), а й послугою (наприклад, послуги лікаря, педагога та інші). Споживча вартість —певна річ або послуга, яка завдяки своїм корисним властивостям задовольняє різноманітні людські потреби. Корисність речі або послуги зумовлена їх властивостями, створює їхню споживчу вартість і виражає відношення таких властивостей до потреб людей. При купівлі товару або послуги індивід здійснює «оцінку» споживчих вартостей, «досліджує» їх якість, зіставляє споживчу вартість різних товарів і послуг. В корисності відображається зіставлення об'єктивної та суб'єктивної сторін. Отже, споживча вартість більш містка категорія, ніж корисність. Роль споживчої вартості в умовах товарного виробництва полягає в тому, що вона, по-перше, є речовою основою, матеріальним носієм суспільних відносин і мети виробництва; по-друге, її слід вивчати як споживчу вартість для інших, як суспільну споживчу вартість. В умовах суспільного поділу праці продукт виробляється не для споживання самим виробником, а для інших осіб. По-третє, споживча вартість як суспільна є проміжною ланкою між виробництвом і споживанням, тому характер споживчої вартості має важливе значення для процесу реалізації продуктів у масштабі всього суспільства, що, у свою чергу, свідчить про її органічний зв'язок з якістю продукції, а отже й з ефективністю виробництва. Загалом історичний характер споживчої вартості полягає: 1) в значному розширенні кількості споживчих вартостей; 2) в ускладненні процесу їх створення (внаслідок спеціалізації підприємств на виготовленні окремих частин продукту); 3) у зростанні корисних властивостей багатьох традиційних товарів (наприклад, спектр використання сталі, алюмінію в минулому столітті й нині); 4) у підвищенні якості та довговічності товарів; 5) у створенні зростаючої кількості споживчих вартостей у формі послуг тощо. Вартість і мінова вартість. У процесі обміну товарів, на перший погляд, здається, начебто їх мінові пропорції встановлюються випадково. Елемент випадковості при цьому дійсно має місце і зумовлений передусім співвідношенням попиту та пропозиції на певний товар у даний момент. Але загалом у процесі обміну встановлюється певна закономірність, яка полягає в тому, що мінові пропорції товарів упродовж тривалого періоду тяжіють до певного рівня. Уже саме прирівнювання одного товару до іншого, їх кількісне порівняння означає, що у них є дещо спільне. Цим спільним не можуть бути споживчі вартості, бо товари якісно різняться між собою, тому мінові вартості товарів не можна зводити до їх споживчих вартостей. Мінова вартість —властивість товару обмінюватися, пропорція, в якій один товар обмінюється на інші. В усіх товарах, що обмінюються на інші, спільним є те, що вони — втілення суспільної праці, витраченої на їх виробництво, яка робить їх кількісно зіставлюваними, отже, формує їхню вартість. Крім того, вони мають суспільну споживчу вартість. На відміну від споживчої вартості, яка виражає відношення до природи, вартість ви- ражає.-суспільні виробничі відносини між людьми, але пов'язані з цим відношенням, з процесом праці, виробничою діяльністю людини. Тому у вартості виражається не просто кількість суспільне необхідної праці, а й якість продукції, її корисний ефект. В основі вартості лежать суспільна праця та суспільна споживча вартість. Це означає, що люди працюють одне на одного, вступають у виробничі відносини між собою. Вартість має якісну та кількісну сторони. У першому випадку вартість виражає виробничі відносини між товаровиробниками, у другому — величину втіленої в товарі суспільне необхідної праці товаровиробника та суспільну користь товару. Вартість як суспільні відносини товаровиробників є насамперед категорією безпосереднього процесу виробництва. Але оскільки вартісний характер товару виявляється лише в його власному відношенні до іншого товару й обмін є істотним моментом визначення вартості товару, то вона (вартість) стає і ка'тегорією обміну. Діалектична єдність споживчої вартості та вартості формує товар. Товар —продукт праці, що завдяки своїм корисним властивостям задовольняє потреби людей і вироблений для обміну на основі суспільне необхідних витрат. На відміну від цього, прихильники теорії граничної корисності стверджують,-що тим спільним, що лежить в основі обміну товарів, є корисність, а вартість не є об'єктивною стороною товарів, оскільки, мовляв, цю властивість надає їм суб'єктивна оцінка покупця. Для вимірювання корисності матеріальних благ вони використовують закони Госсена (від імені німецького економіста С. Госсена), згідно з якими в міру задоволення потреб людини ступінь насичення зростає, а величина конкретної корисності знижується і тобто кожне наступне благо має нижчу корисність, ніж попереднє. Якщо кількість блага обмежена, то граничний екземпляр блага задовольняє «настійну потребу». Проте спроби деяких економістів (У. Джевонса, А. Маршалла та ін.) знайти кількісний показник корисності всіх товарів виявилися марними. Тому італійський економіст А. Парето запропонував відносний показник, згідно з яким один набір товарів є кращим для споживача, ніж інший. Двоїста природа вартості розкривається в суперечливій єдності (що передбачає боротьбу її сторін) індивідуальної та суспільної вартостей (внаслідок різниці індивідуальних і суспільне необхідних витрат). Робочий час, який окремий товаровиробник витрачає на виробництво товару, є індивідуальним робочим часом. Час, потрібний для виготовлення певної споживчої вартості для задоволення потреб суспільства за існуючих суспільне нормальних умов виробництва і за середнього в даному суспільстві рівня вмілості та інтенсивності праці — це суспільна необхідний робочий час. Він тяжіє до індивідуального робочого часу на тих підприємствах, які виробляють основну масу продукції. Співвідношення суспільне необхідного т